Я - патріот України

У суботу 19 листопада в миколаївському будинку художньої творчості відбувся обласний конкурс творчих робіт «Я – патріот України. Бокова Наталія, учениця 11 класу взяла участь у цьому конкурсі, де мала змогу представити свою творчу роботу великій аудиторії: членам журі, учасникам тощо. Наташа творчо та відповідально підійшла до презентації своєї роботи: зачитувала власний твір, підготувала буклети, відеоролик, розробила низку малюнків. Вона впевнено трималась перед аудиторією, достойно представила свою роботу, запам’яталась членам журі і додому повернулась з перемогою.

Бокова Наталія в обласному конкурсі творчих робіт «Я патріот України» посіла І місце. Одинадцятикласниця отримала незабутні враження і, звичайно, подарунок.

Україна починається з мене…

Рожевим зайчиком, яскравими кульками, швидкими каруселями пролетіло моє дитинство. Десь там, далеко за обрій. Різнокольоровим птахом понесло воно на своїх крилах перші перемоги і перші невдачі. І тільки іноді вночі, м’якенькою лапкою ведмедика, торкнуться спогади моїх снів. Знову я біжу по золотому осінньому килиму паркових стежок і вибираю найкращі листочки в букет для мами. А ось море переді мною зелене-зелене, як татусеві очі. Але вже з першим сонячним промінням мої дитячі сни тануть,ніби морозиво влітку. І несміливим, але таким жаданим дотиком до щік, розбудила мене юність. Я, можливо, навіть ще не можу усвідомити, наскільки вона прекрасна!

Юність… Вона дає нам в руки палітру і пензлик. І кожний окремо вже змішує фарби. Все залежить від мети, від ясності думки, від чистоти бажань. Переді мною та моїми однокласниками відповідальний період вибір подальшого життєвого шляху. Я думаю, на який шлях ступить,як обрати ту, єдину вірну стежку, яка приведе мене до прекрасного майбутнього, і я буду відчувати задоволення від того, прожив не марно роки, що моя праця потрібна людям: вона приносить їм користь і радість.

Це дуже важливий і відповідальний крок у житті. Адже я розумію, Батьківщині потрібні освічені, знаючі люди. У школі ми отримали достатньо знань і уявлення про основи майбутніх професій. А наше майбутнє, на мою думку, уже почалося сьогодні.

Бо Україна починається з мене, з моєї сусідки по парті, з хлопчика з мого двору, з кожної дитини нашої країни. Пафосно? Але це так. Україна, як всі країни, починається, в першу чергу, з дітей, які живуть у ній. Про державу судять по тому, наскільки освічені люди живуть в ній і чи мають діти можливість навчатися, по тому, наскільки здорові люди живуть у цій країні та чи мають можливість лікуватися,по комунально-побутовим умовам, в яких проживає населення.

Чому так? Відповідь дуже проста: діти-майбутнє кожної країни та Україна не виняток. А я-частина, найдрібніша частинка майбутнього країни. Як і більшість моїх друзів,я вступаю до університету. Тому, обираючи професію, я керуюся власним бажанням, прагненням, своїми нахилами. Мені дуже хочеться, щоб я завжди міг сказати: «На роботу йду з радістю, а з роботи —з гордістю».

Дуже приємно усвідомлювати, що ти ступив на правильний шлях, що ти повільно, але впевнено йдеш до своєї мрії. У мене немає влади над долею, але я вірю, що мої мрії здійсняться. Просто чекати подарунка від життя неправильно. Потрібно постійно йти до своєї мрії, прагнути до неї і ніколи не здаватися. Може, це і є саме життя-довга дорога до своєї мрії. Колись я сказав собі «Моє життя —в моїх руках і я хочу мати педагогічну освіту». Тоді я почав писати оповідання, багато читати і вчуся володіти словом, не без помічників. Мені в цьому був і є незмінним помічником і наставником моя вчителька української мови і літератури Лебідь Галина Петрівна.

Я розумію й добре усвідомлюю, що праця на освітянській ниві важка, відповідальна, її ні з чим не ні можна порівняти, ні зіставити. Учитель творить найбільше багатство суспільства — людину. Це нелегка праця, вона потрібує безсонних ночей, головного болю, сивини на скронях. Але це мене не лякає, бо я розумію, яку відповідальність беру на себе. Тому буду намагатися сумлінно працювати, нести доброту і правду, щоб чесно глянути у очі дітей ті їх батьків.

Чому Україна починається саме з мене? Тому що всяка країна починається з освіченої людини. А я вирішив у майбутньому стати такою людиною. Таке рішення я прийняв внаслідок того, що, по-перше, я хочу щось змінити в нашому житті,я думаю, що зміг би щось зробити корисне для суспільства. По-друге, я давно цікавлюся політикою. По-третє, я максималіст, і ще я хочу,щоб держава в якій я живу, процвітала, щоб мої рідні все ж таки встигли пожити в цивілізованій країні.

Я — українець, і мова моя — українська. Моя сім’я дотримується більшості українських обрядів і звичаїв. Я з задоволенням навчався у музичній школі та вивчив багато українських пісень, був учасником зразкового ансамблю народного танцю «Радість», де танцював танці народів світу, але з замиранням серця виконував «Гопак» і з дрижанням в колінах «Очаківську веселу», читаю твори сучасних письменників, захоплююся стійкістю і мужністю в дотриманні національної ідеї, у боротьбі за утвердження національної гідності українців. Тому що хочу більше знати традицій, звичаїв, пісень українського народу та передавати їх іншим.

Моя доля пов’язана з Україною. Тому я люблю її. Всіх українців об’єднає спільна мета, одне бажання — побудувати Україну, яка підніметься на гідний рівень і явиться зорею всьому світові. Щастя і процвітання рідної землі залежить від кожного з нас,бо сама Україна починається з нас.

Я ще не знаю, що подарує мені бурхливий потік часу,але буду намагатися,щоб моїм рідним,моїм друзям не було соромно за мене,і щоб кожний новий день був прекрасним. В житті мені довелося спілкуватися з дуже гарними людьми — це мої вчителі, бо вони наші перші друзі, слухачі, порадники.

Я хочу,щоб в моєму житті було багато яскравих насичених кольорів. Нехай доля дарує мені щастя жити в прекрасній оновленій країні. Нехай завжди зі мною буде тепло маминої любові, нехай не захмарюється обрій негараздами, хворобами, нестатками! Треба лише пам’ятати найважливіші канони життя — ставитися до оточуючих так,як хотілося б, щоб ставились до тебе.

А ще треба вірити в те, що життя — це дар Господній,такий дорогоцінний і прекрасний, разом з тим — такий тендітний і кришталево-чистий. Тож чи є у мене право плямувати і ламати його? Чи просто марнувати лінощами?

Тому Україна починається саме з мене…

Випускник 2012 року Очаківської ЗОШ І-ІІІст.№1

Алексєєв Олександр

Переможець обласного етапу українського дитячого літературного конкурсу

«Захистимо країну від лиха»

Шишацька Валерія

Кінь Бруно

Далеко від великих міст, асфальтованих доріг і міської суєти, біля тихого озера сховалося невеличке село Васильки. У ньому жили звичайні та працьовиті люди і серед них був відомий на все село дядько Сергій. Знали його всі, тому що була в нього велика конеферма. Тут працювало багато селян, а влітку допомагати і кататися на конях приходили діти. Улюбленцем всіх: і дорослих, і малечі, був кінь Бруно. Господар ферми не тільки дозволяв дітям кататися на конях, а й розповідав цікаві історії. Ввечері всі сідали навколо невеличкого вогнища й із захватом слухали розповіді дядька Сергія про нагороди й перемоги Бруно.

Одного разу, дослухавши історію, як відважний Бруно врятував коней від вовків, двоє хлопчаків, Михайлик і Івась, вирішили піти до стайні, ще раз подивитися на героя. Хлопці взяли ліхтарики й тихенько, щоб ніхто не помітив, пробралися до коней. Та тільки світили ліхтарі дуже погано. Тоді Івась запропонував засвітити свічку. Він бачив, де лежали сірники і свічки на всяк випадок. Запаливши одну, діти підійшли до коня. Михайлик вийняв з кишені соковите яблучко і простягнув його Бруно. Івась поставив свічку додолу, й діти почали гладити коня по гриві. Хлопці не поспішали йти, вони уявляли себе наїзниками, переможцями змагань і героями та не помітили як на підлозі загорілася одна соломинка від свічки, потім друга. Вогню ще не було, але десь зовсім поряд відчувався запах диму. Сіно, яке занесли коням на сніданок, почало тліти і раптом зайнялося великим полум’ям. Хлопці стояли на місці й не ворушилися. Коли заіржали коні, діти усвідомили, що накоїли. Здавалося, вогонь був усюди. Він, ніби блискавка, біг по підлозі, до дверей, до вікон. Коні почали метушитися, намагалися вирватись зі стаєнь. Михайлик і Івась кинулися тушити вогонь. Вони топали ногами по язичкам полум’я, махали по ним своїми куртками, але від цього вогонь лише ще швидше розгорався. Його полум’я піднімалося все вище і вище, ніби хотіло дістатися до стелі. У приміщенні ставало спекотно й важко дихати, вся конюшня була в диму. Діти зрозуміли, що вогонь їм самим не загасити, але треба врятувати коней. Швидко відчинивши двері всіх стаєнь, хлопці вивели їх на середину конюшні. Але ті в паніці ставали на диби, бігали навколо й боялися вибігти надвір. Почали тріщати дерев’яні балки, рами вікон і раптом всі почули, як заіржав Бруно. Він пробіг навколо коней, а потім стрілою вилетів скрізь полум’я, вказуючи дорогу іншим. Один за одним коні вибігли з конюшні, а хлопці за ними. Опинившись на подвір’ї, діти побачили, як з усього села поспішали люди гасити пожежу. Хто біг з відром, хто з лопатою, хто з піском.

Полум’я виривалося з вікон, навкруги було світло, неначе вдень й водночас дуже лячно. Облік часу йшов на секунди, але достатньої кількості води для гасіння не було. Дядько Сергій згадав про те, що зовсім поряд озеро. Всі: і дорослі, і підлітки вишикувалися в шеренгу й передавали відра з водою, аби загасити вогонь. А вогонь то загасав, то розгорався знову. Нарешті полум’я вдалося погасити. Коні врятовані, з людей ніхто не постраждав. Та всіх цікавило: як сталася пожежа і хто допоміг визволити коней з вогню?

Вранці дорослі розробляли план відбудови конюшні. Роботи було багато, кожен співчував і допомагав Сергію, хто чим міг. Поряд з усіма допомагали Михайлик і Івась. Їм було соромно, що через їхню необачність виникла пожежа.

Тиждень минув непомітно і конюшня готова була прийняти коней. А хлопці не знаходили собі місця за скоєне. Ввечері вони підійшли до дядька Сергія й розповіли про те, як сталася пожежа. Діти були готові прийняти будь-яке покарання, аби тільки їх пробачили. Подивившись в очі господаря коней, діти побачили здивування. Сергію хотілося дати малим доброго прочухана, але погрозивши пальцем, він запитав: «Хто ж врятував коней? Невже це були ви?». Несміливі усмішки з’явилися на обличчях хлопців, вони винувато кивнули.

Ввечері, як і завжди, всі зібралися послухати розповідь дядька Сергія. Але сьогодні це була розмова про вогонь. Коли вогонь нам друг, а коли – ворог? Чому виникає пожежа, як запобігти та як діяти під час неї.

Для Михайлика та Івася ця пригода запам’ятається назавжди. І завжди вони будуть пам’ятати, що від іскри до пожежі – один крок.

Учениця 10 класу Шишацька Валерія

Для людини з талантом і любов’ю

до праці не існує перешкод

Людвіг ван Бетховен

Холодна Наталія Олегівна, учениця 9 класу, має високий рівень знань з усіх предметів. Бере участь у Всеукраїнських шкільних олімпіадах з різних предметів та конкурсах, посідає призові місця. Кілька років поспіль є організатором класу. Користується авторитетом та повагою серед однокласників, вболіває за свій клас, завжди прийде на допомогу. Прекрасно малює та вишиває бісером. ЇЇ роботи представлені на виставках школи та міста.